СІЗО No. 1, Сімферополь

Слідчий ізолятор № 1 у Сімферополі, розташований у тимчасово окупованому Криму, є місцем утримання переважно незаконно ув’язнених цивільних громадян України з тимчасово окупованих територій. Установа перебуває під контролем Федеральної служби безпеки РФ. Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році ізолятор було розширено та додатково облаштовано 458 місць для утримання.

Медійна ініціатива за права людини повідомляє, що серед утримуваних цивільних українців – представники місцевого самоврядування, волонтери та громадські активісти. У цьому ізоляторі окупаційна влада також утримувала українського режисера Олега Сенцова, а також активістів Володимира Балуха та Олександра Кольченка.

Життя в СІЗО підпорядковане жорсткому розкладу. О 6-й підйом, до 22-ї на ліжко сідати заборонено. Щодня співробітники СІЗО з собаками проводять у камерах перевірки. В цей час полонені притиснутися до стінки з піднятими догори руками, а потім у зігнутій позиції вийти з камери, поки її будуть перевіряти.

За свідченнями звільнених осіб, у Сімферопольському СІЗО № 1 до ув’язнених застосовували побиття під час так званої “прийомки” – процедура первинного огляду, обшуку та допиту українських військовополонених чи цивільних заручників російськими окупантами при потраплянні до місця утримання. Відомо про випадки погроз сексуального насилля проти утримуваних та психологічного тиску.

Колишні полонені українці повідомляють, що Сімферопольське СІЗО-1 не має належної системи надання медичної допомоги – медогляд проводять, але лікування надають вкрай рідко лікують.

“Сергій Котов щодня просив, щоб до нього прийшов лікар. Він має проблеми з підшлунковою, в нього набрякали кінцівки, боліла травмована нога. За п’ять днів, що я там був, лікар до нього не приходив”, – розповів для МІПЛ колишній цивільний бранець Володимир Балух.

Також Володимир повідомив, що під час медогляду лікарі йому порадили не пропускати прийоми їжі, тому що у них немає таблеток і він має берегти себе сам, тому що його ніхто не врятує.

Умови утримання у слідчому ізоляторі № 1 для українців, яких взяли в полон, були жорсткими. Бранців не водили на прогулянки. Митися бранців водили раз на тиждень. Замість туалету була пляшка. 

Екс-заручник Володимир згадував, що в його камері не було вікон, було постійно вогко і холодно. З меблів у камері було одне ліжко, два стільця, стіл, а також камера відеонагляду. Цілодобово було увімкнене світло та працювала гучна витяжка.

“Ми намагалися митися в раковині щодня, – каже Володимир, який пережив російський полон. – Прали там шкарпетки та труси. Але вода в камері була не завжди. Хлопці дуже зраділи, коли я приніс із одиночної камери зубну пасту і туалетний папір. Їх дають один раз на весь час утримання, тому для полонених вони на вагу золота.”

Харчування було бідним та низької якості.

“Вранці, в обід та ввечері приносять жахливу їжу. Давали глевку, ніби з клеєм, перловку, пофарбований кріп замість чаю, щі, в яких плавало куряче пір’я. Жодних фруктів чи овочів. Хліб сіро-чорний, але свіжий,” – згадував звільнений цивільний заручник.

Крім словесних образ, психологічний тиск на полонених створювався за рахунок поганих умов утримання: відсутність прогулянок на свіжому повітрі, постійно ввімкнене світло у камері, гучна витяжка, щоденні перевірки.

Бранцям давали читати книги. Серед літератури було багато такої, яка присвячена героїзації російського президента путіна.

“Везли не як людей, а як сволоту. На територію СІЗО заводили в позі дельфіна, зігнутими, ніби якихось кримінальних злочинців, з піднятими догори і зв’язаними руками, обличчями в підлогу. Прийомка відбувалася наступним чином: мене повністю роздягнули, я стояв голий із мішком на голові. В мене забрали запальничку, зняли браслет, каблучку, шкарпетки, витягнули шнурки з кросівок. Потім наказали швидко одягнутись, але я робив це, як прийдеться, адже на голові був мішок: труси – набік, штани – задом наперед, футболку – навиворіт. У цей же час мене били по спині, ребрах та ногах. Далі повели в кабінет до керівництва, де я мав розповісти про себе, доки мене били у живіт,” – згадував Володимир.