СІЗО No. 2, Галич

Слідчий ізолятор № 2 у місті Галич Костромської області – місце, де російська влада утримує разом як військовополонених, так і незаконно утримуваних цивільних українців.

Звільнені бранці з даного СІЗО розповідають, що побиття та катування були системними й поширеними. Щомісяця там змінювалися працівники ФСБ: всі вони застосовували насильство до полонених, використовуючи будь-які підручні засоби (палиці, нагайки, дерев’яні молотки, кувалди тощо).

Тортури та знущання є звичним явищем у цій установі, як і в інших місцях позбавлення волі. Серед методів катувань у СІЗО-2 Галича:

• жорстокі побиття,
• удари електрошокером,
• удушення пластиковим пакетом, 
• утоплення у ємностях з водою,
• припікання вух запальничкою,
• сексуалізоване насильство.

Якщо у когось з полонених знаходили татуювання з українськими символами, то примушували вирізати їх ножем чи дротом. Також бранці проходили через виснажливі допити, які могли тривати від восьмої ранку до одинадцятої вечора без вихідних. Спочатку їх проводили військові, а потім слідчі та силовики у формі “Спецназу”.

Через жорстоке поводження низка полонених намагалася покінчити життя самогубством. Однак за ними весь час стежили і при будь-якій спробі накласти на себе руки, у камеру заходили охоронці і починали бити всіх, хто там знаходиться.

За спогадами колишніх бранців, у СІЗО не було лікаря. Належна медична допомога була недоступна. Хоча лікування та кваліфікований догляд були вкрай необхідні полоненим, враховуючи систематичні побої та голодування.

Нерідко наглядачі слідчого ізолятору забороняли полоненим ходити до туалету вночі. Щоб отримати дозвіл, полоні були змушені виконувати фізичні вправи.

Харчування було поганим і недостатнім. За свідченнями колишнього бранця, один військовополонений схуд з 75 кг до 44 кг. Натомість перед обміном їх починали відгодовувати.

Окрім фізичного насильства, співробітники слідчого ізолятора тиснули на полонених психологічно. Бранців систематично дезінформували, стверджуючи, що Україна відмовляється їх забирати, а члени їхніх родин нібито переїхали до РФ і вже змінили громадянство. Також усупереч Женевській конвенції, полоненим було заборонено писати листи своїм рідним.

“Люди починають просто божеволіти на тлі голоду. Особливо, ті хто старше, молоді краще тримаються. Там ти не належиш собі зовсім. Після однієї зі спроб суїциду серед хлопців, приїхали представники ФСБ, які відповідали там за нас, він зайшов і сказав: “Без наявності дозволу вам тут і здохнути не дадуть”, – поділився спогадами бойовий медик Дмитро Селютін.

“Я потрапив у таке пекло, яке тільки можливо собі уявити на світі. Коли ти нічого не можеш зробити та люди щодня по 3-4 рази попросту б’ють, шокери розряджають, катують. Рік і дев’ять місяців били щодня. Щодня було страшно навіть піти на прогулянку або вийти на ту перевірку, тому що попросту робили вони те, що хотіли. Мені самому ламали й ребра, і хребет”, – згадував звільнений полонений Олександр Музика.