Тульська виправна колонія No. 1

Тульська виправна колонія №1 у місті Донской — сумнозвісна установа, де українські військовополонені та цивільні особи зазнають систематичних тортур, знущань і нелюдських умов. Вона розташована за 240 км від Москви та понад 600 км від українського кордону. Українців утримують тут щонайменше з травня 2022 року, є повідомлення про побиття, голодування та психологічні тортури, що призводять до серйозних проблем зі здоров’ям і смертей. Двоповерхова цегляна будівля, розрахована на 1500 осіб, вміщує близько 250 осіб, з яких приблизно 50 цивільних, у переповнених камерах. Колишні в’язні описують умови як гірші, ніж у попередніх місцях утримання.

“До переведення в Тулу я був в СІЗО в Осколі (м. Старий Оскіл, Бєлгородська обл.). Думав, що те місце — найгірше, що може бути. А тоді мене перекинули в Донський, і я зрозумів, що це — ще гірше. Думали інколи, що не виживемо. Хоч військовий, хоч цивільний — однаково погано до всіх ставилися. Гірше, ніж звірі. Гірше за Гітлера”, — розповідає військовий Василь, який за рік полону в рф змінив три вʼязниці.

Українців зазвичай переводять до Донського з інших російських установ, таких як Курське СІЗО №1 або Старооскольське СІЗО №2, під приводом обміну. Під час прибуття процес «прийому» включає жорстокі побиття.

Свідки описують, як їх вишиковували та били палицями, кийками та електрошокерами: «Прийомка жорстка, вбивали… Били палицями, дубинками, електрошокерами. Вишикували у ланцюжок та били усіх, нікого не пропускали. Ведуть переодягатися – теж б’ють. Люди потім ходити не могли, бо їх по ногах дуже били. Рани були такі, що гнили», — сказав Василь, військовополонений.

Порівняно з Курськом, Віталій зазначив, що початкові побиття були м’якшими, але через два тижні терор посилився, особливо для морських піхотинців і військових.

Насильство є стандартною практикою, включно з щоденними обшуками камер, коли в’язнів витягують у коридори та б’ють кулаками, ногами та палицями, часто ламаючи ребра. Удари по голові уникають, можливо, через накази, але побиття відбуваються під час прогулянок, стрижок (раз на два тижні) та допитів співробітниками ФСБ і Слідчого комітету. Звіти ООН підтверджують систематичні катування, включно з електрошоком, удушенням і вирізанням символів «Z» на щоках.

Один військовополонений із Західної України отримав перелом ключиці та вибив зуби, що призвело до спроби самогубства, яку перервали подальшими знущаннями. Розслідування AP показують, що розтини вказують на жорстокість як причину смерті в багатьох випадках.

Медична допомога є недостатньою і часто має каральний характер. Скарги на травми від побиттів ігноруються, а охоронці іноді відповідають додатковим насильством. Для хронічних захворювань ліки надаються нерегулярно, а серйозні рани (наприклад, інфекції, кровотечі) можуть отримати лише бинти, залежно від зміни. «Дехто допомагає, дехто ігнорує», — пригадав Віталій. Постійного лікаря немає; парамедики надають лише базові перевірки.

Після звільнення багато хто страждає від довгострокових проблем: Василь захворів на проблеми з нирками та туберкульоз, а Віталій отримав три грижі хребта від побиттів, що посилило попередній струс мозку. 95% звільнених військовополонених зазнавали тортур, що призводило до госпіталізацій — один чоловік був госпіталізований 36 разів, свідчать дані ООН. Затримки в наданні допомоги спричиняли смерті, що підтверджують розтини, які вказують на неліковані травми.

Харчування недостатнє, складається з невеликих порцій каші, картоплі, чаю та хліба. Низькокалорійне харчування призводить до швидкої втрати ваги та дистрофії; Віталій втратив понад 35 кг за 11 місяців. «Усі швидко втрачають вагу», — сказав Василь, відзначаючи постійний голод.

“Через маленькі порції (навіть чаю наливали не більше 100 грамів) та низьку калорійність раціону полонені часто відчувають сильний голод, усі без виключення швидко втрачають вагу. У нас багато хто повернувся звідти з дистрофією”, — пояснює Василь. 

Санітарні умови базові: у камерах є нари, стіл, лавки, туалет, умивальник і шафа для гігієнічних засобів. Душ доступний раз на тиждень, триває 20 хвилин, із меншим насильством, ніж в інших закладах. Переповнені камери на 10–24 особи погіршують умови. Голодування використовується як форма тортур. Є повідомлення про смерть в’язнів від недоїдання.

Відмінною рисою колонії в Донському, порівняно з СІЗО в Курську чи Брянську, є неможливість виспатися, оскільки в’язнів будять уночі та змушують стояти дві години. Таких підйомів може бути кілька за ніч. «Добре, якщо дадуть п’ять годин сну», — згадує колишній полонений Василь.

В’язні не знають свого місцезнаходження, але деякі дізнаються про нього через підказки, як-от пошту до МКЧХ. Візитів МКЧХ не спостерігалося; натомість російські телевізійні групи знімали пропаганду, стверджуючи, що Україна відмовляється від обмінів. Взаємна підтримка та думки про сім’ю запобігають відчаю — Василь утримувався від самогубства заради дружини та доньки. Звіти ООН підкреслюють «втрату надії та волі до життя» через такий тиск.

«Я думав, що Старий Оскол був найгіршим, але Донской виявився ще гіршим. Ми думали, що не виживемо», — сказав Василь, військовополонений, утримуваний у трьох в’язницях.

«В Курську спецназ на нас чекав в актовій залі, де всіх сильно били. Після цього ми в душ бігли, то там нас теж били. Крики були, ґвалт -—усе в такій нервово-панічній атмосфері. А в Тульській колонії нас лише трішки “пошльопали”», — Віталій, цивільний, захоплений у Київській області.