Виправна колонія No. 9, Валуйки

У виправній колонії № 9 міста Валуйки Бєлгородської області (офіційна назва – ФКУ «ИК № 9 УФСИН по Белгородской области») утримуються українські жінки-полонені. За даними МІПЛ, наразі відоме лише одне таке виключно жіноче місце утримання. Тут українки перебувають поряд із засудженими росіянками.

Військовополонених розміщують у бараках, які називають секціями. Кожна секція поділена на камери, розраховані на 8–22 особи. У камерах наявні двоярусні ліжка з матрацами, постіллю та подушками.

Відомо, що полонені зазнавали фізичних і психологічних знущань у колонії. До них застосовували шокери та могли бити кийками. Проте, за свідченнями, у порівнянні з Таганрозьким СІЗО-2, де утримували жінок раніше, такі випадки не були частими. 

Натомість посилилися психологічні утиски: охоронці насміхалися з жінок, використовували принизливу лексику і ставилися до них презирливо. Полонених могли відправити у штрафний ізолятор, якщо під час допиту, вони відповідали не так, як подобалося оперативному працівнику. Також існувала практика відправки бранок на певний час до одиночної камери.

Сидіти на ліжках не дозволяли, тож жінки були змушені весь час стояти або ходити кімнатою. Присісти можна було лише на стільці, яких не вистачало всім. Згодом це правило змінили. Коли охоронці побачили, що полонені сидять просто на підлозі, їм дозволили користуватися ліжками.

За спогадами полонених, ставлення дещо покращилося після зовнішньої перевірки умов утримання. Одна з жінок поскаржилася перевіряючому, що їх б’ють шокерами і кийками, не відпускають до вбиральні без супроводу та обмежують можливість нормально їсти. Після цього співробітникам колонії заборонили будь-яким чином взаємодіяти з полоненими без дозволу старшого зміни. Жінки отримали змогу ходити до туалету без супроводу та відкривати двері й вікна самостійно.

У колонії відсутня належна медична допомога. За свідченнями, майже від усіх хвороб, що турбували полонених, медики давали лише таблетку валідолу.

Ставлення лікарів до бранок було ворожим. Іноді вони приходили та видавали певні медикаменти, проте нерідко траплялося, що лікарі взагалі не реагували на прохання жінок прийти за їхнім запитом.

Дорогою до їдальні над полоненими знущалися. Їх змушували бігти, а охоронці могли виставляти перед ними кийки, і якщо хтось зачепився, то відразу починали бити. На прийом їжі давали до 5 хвилин.

Раз на тиждень, у суботу, бранкам дозволяли піти в душ. На більш ніж 60 людей була одна-дві пляшки шампуню, якого не вистачало на всіх. Решта змушена була митися милом з дуже неприємним запахом.

Щоб отримати зубну пасту, туалетний папір чи інші засоби гігієни, полонені мали заробляти їх, працюючи на швейній фабриці, що розташована на території колонії.

У виправній колонії № 9 у місті Валуйки, як практично в усіх інших російських тюрмах, полонених змушували співати російський державний гімн. Під час співу, вони повинні були виконувати фізичні вправи (присідання та відтискання).

Жінкам було дозволено дивитися лише російські новини з провладного телеканалу “росія-24”. Охоронці дезінформували бранок, розповідаючи, що України вже немає, український президент втік за кордон, а на території країни повсюдно працюють російські банки. За згадками, витримати це морально було дуже складно.

“Ми чули, як вони казали: “Здохнуть – то здохнуть”. Оскільки серед нас було багато медиків, нам казали, що ми самі себе можемо полікувати. Навіть наглядачі сміялися, кажучи: “Нащо вам той медик, якщо він не хоче вам допомогти”, — розповідає Медійній ініціативі за права людини колишня бранка, згадуючи як у колонії ставилися до їхніх прохання надати медичну допомогу.

“Звісно, у Валуйках були свої нюанси. Над нами знущалися, але це все одно було набагато краще, ніж те, що робили з нами у Таганрозі”, — згадує інша звільнена жінка, яку за час полону тричі переміщали з одного місця утримання в інше.