СІЗО No. 2, Таганрог
Ростовська область, Таганрог
росія
Слідчий ізолятор
Активний
Таганрозький слідчий ізолятор (офіційна назва — “ФКУ СИЗО-2 ГУФСИН России по Ростовской области”) широко визнаний одним із місць утримання українських військовополонених із найбільш нелюдським і жорстоким ставленням до ув’язнених. У квітні 2022 року до СІЗО була відправлена перша група полонених українських бійців. Звідтоді жахлива машина тортур, допитів і смерті не зупинялася.
На території закладу розташовано декілька 3-4-поверхових цегляних будівель. Перші поверхи відведені під адміністративні приміщення, а на решті поверхів перебувають ув’язнені, яких утримують в “одиночках” або камерах, розрахованих на 8 осіб.
Дехто з військовополонених згадував про так звані “прийомки” після прибуття. У дворі грала гучна музика (зокрема пісня “Катюша”). Після того, як машина зупинилася, стало чути крики й звуки ударів. Полонених насильно витягли з машини, не припиняючи бити. Свідка, який не міг самостійно вийти з машини через оніміння ніг, витягли за куртку й кинули головою вниз, через що той втратив свідомість.
Усі подальші процеси супроводжувалися жорстоким побиттям. Зі слів свідка, його били по голові сотні разів: руками, електрошокерами та гумовими кийками. Також полоненим зав’язували очі. Тих, хто не міг бігти через фізичну слабкість чи травми, били з особливою жорстокістю.
Окрім того повідомляють про так звані “прийомочні коридори”, організовані з військовослужбовців спецназу, які били усіх, хто проходив крізь коридор.
Після “прийомки” насильство не припинялося: регулярні побиття відбувалися двічі на день під час обшуків камер, а також — із особливою жорстокістю — під час допитів. Полонені згадували, що під час тортур їх прив’язували до електричних стільців, підвішували вниз головою, били молотками, інсценували страту та били струмом у вразливі частини тіла.
У СІЗО №2 міста Таганрог була велика пічка, яку використовували для залякування полонених. «Мене закинули у кімнату, де я побачила пічку. Дуже велику пічку, куди, здавалось, можна поставити труну і вона там згоріла б,» – розповіла морська піхотинка Інга Чекінда та розповіла історію про свою посестру:
«Іншого дня забрали мою посестру. Я думала, що вже ніколи її не побачу. Потім я почула крик і зрозуміла, що це вона плаче. Не просто плаче, а кричить. Це був нелюдський крик. Я вам не можу передати, як це страшно. Досі чую цей крик у себе в голові. Коли посестру повернули в камеру, вона розповіла, що її відвели у кімнату з пічкою. У ту саму, де людину можна запхнути цілою і спалити. Пічка була включена і горіла. Спочатку цей лейтенант вдарив її разів 40, а потім разом з кадирівцем почали її пхати у цю пічку. Один взяв за одну ногу, а інший за іншу. І вони почали її пхати у цю пічку. Тоді я згадала крик, який чула. Я спитала: «Як вони тебе так повністю запхнули?» Вона відповіла, що навіть не пам’ятає цього моменту, бо її свідомість вимкнулась. Тільки відчула, як вогонь торкається обличчя. Вони не запхнули її повністю, а хотіли вивести з рівноваги.»
Медична допомога надавалася в мінімальному обсязі. Один із колишніх військовополонених згадує, як після особливо сильного побиття, після якого полонені вже не могли стояти, викликали медика. Однак уся “допомога” обмежилася нашатирним спиртом, щоб повернути їх у свідомість.
Зазвичай, коли ув’язнені зверталися по медичну допомогу, наглядачі просто били їх, а допомога не надавалася. Один із колишніх полонених згадує, що в колонії ніколи не було лікаря — тільки парамедик, який уточнював симптоми, але ніколи не давав нікому ліків. Якщо стан людини був серйозним, з місцевої лікарні викликали бригаду швидкої допомоги, однак часто вона приїжджала із суттєвою затримкою — нерідко вже наступного дня. Згідно зі свідченнями, через таку затримку помер один із полонених.
Зі слів колишніх полонених, типова порція в Таганрозькому слідчому ізоляторі складалася з близько чотирьох з половиною ложок. Наприклад, порція макаронів містила лише 15 макаронин. Іноді полоненим давали рибу, але вона була змішана з кістками й нутрощами. Деякі полонені не їли впродовж дня, зберігаючи свої пайки до вечері, щоб відчути ситість і могти заснути. Порції були настільки малими, що отримати 300–400 калорій на день вважалось великим щастям.
На одному з етапів військовополонених морили голодом. Зі свідчень одного з очевидців, їх годували раз на день капустяним бульйоном, додаючи до нього чверть шматочка хліба. Також ув’язнених годували квашеною капустою з водою та манною кашею з сирим оселедцем чи жиром. Їжі настільки не вистачало, що полонені не мали іншого виходу, як їсти шкаралупу, луску й хвости.
“На третій тиждень мого перебування там вони встановили радіо. Ми зраділи, що будемо хоч якісь новини слухати, хоч щось знати. Але ж ні, ми слухали ці низькопробні пісні про Донбас. Ось це і називається психологічне катування. У мене вже і так дах їхав, а тут вони ще вмикають радіо на повну гучність. Часом вони вмикали музику на весь день” – розповідає колишній полонений.
Із часом ув’язнені почали звикати до жорстких умов, але призвичаїтися до відчуття невідомості було неможливо. Відомо про багато випадків, коли полоненим зав’язували очі й забороняли виглядати у вікна.
“Коли тебе виводять у коридор, ти не знаєш, що буде далі. Не знаєш, чи тебе сильно лупцюватимуть чи ні. Нас по камерах водили, ми постійно чули крики – десь когось завжди били. Бувало, що постійні крики чутно по 15-20 хвилин. Потім людина стояти не могла, її закидали в камеру майже без свідомості. Це було психологічно важко” – розповідає колишній військовополонений.
“Мила нема, туалетного паперу нема. Спочатку у нас була одна чашка на двох — з неї і пʼєш, і підмиваєшся” – колишній військовополонений.
“Коли ти приїжджаєш в Таганрог, тебе б’ють струмом, відбивають як котлету і стають на тебе ногами. Чи ти будеш кричати “я все попідписую”, чи не будеш, вони просто б’ють, не питаючи. Ти присідаєш 200–500 разів. Ти вже не можеш присідати через запалення у мʼязах, але робиш це” – колишній військовополонений.
“Зі мною у камері сидів чоловік, його щодня водили на допити, це були абхази, його били. Вони сказали, що битимуть доти, поки він не підпише. Топили його у воді, кидали ганчірку на обличчя і заливали водою. Так щодня робили, в результаті він підписав зізнання. Потім йому слідчий сказав, що він це придумав, але так треба” – колишній військовополонений.
Загальна інформація
Таганрозький слідчий ізолятор (офіційна назва — “ФКУ СИЗО-2 ГУФСИН России по Ростовской области”) широко визнаний одним із місць утримання українських військовополонених із найбільш нелюдським і жорстоким ставленням до ув’язнених. У квітні 2022 року до СІЗО була відправлена перша група полонених українських бійців. Звідтоді жахлива машина тортур, допитів і смерті не зупинялася.
На території закладу розташовано декілька 3-4-поверхових цегляних будівель. Перші поверхи відведені під адміністративні приміщення, а на решті поверхів перебувають ув’язнені, яких утримують в “одиночках” або камерах, розрахованих на 8 осіб.
Тортури та знущання
Дехто з військовополонених згадував про так звані “прийомки” після прибуття. У дворі грала гучна музика (зокрема пісня “Катюша”). Після того, як машина зупинилася, стало чути крики й звуки ударів. Полонених насильно витягли з машини, не припиняючи бити. Свідка, який не міг самостійно вийти з машини через оніміння ніг, витягли за куртку й кинули головою вниз, через що той втратив свідомість.
Усі подальші процеси супроводжувалися жорстоким побиттям. Зі слів свідка, його били по голові сотні разів: руками, електрошокерами та гумовими кийками. Також полоненим зав’язували очі. Тих, хто не міг бігти через фізичну слабкість чи травми, били з особливою жорстокістю.
Окрім того повідомляють про так звані “прийомочні коридори”, організовані з військовослужбовців спецназу, які били усіх, хто проходив крізь коридор.
Після “прийомки” насильство не припинялося: регулярні побиття відбувалися двічі на день під час обшуків камер, а також — із особливою жорстокістю — під час допитів. Полонені згадували, що під час тортур їх прив’язували до електричних стільців, підвішували вниз головою, били молотками, інсценували страту та били струмом у вразливі частини тіла.
У СІЗО №2 міста Таганрог була велика пічка, яку використовували для залякування полонених. «Мене закинули у кімнату, де я побачила пічку. Дуже велику пічку, куди, здавалось, можна поставити труну і вона там згоріла б,» – розповіла морська піхотинка Інга Чекінда та розповіла історію про свою посестру:
«Іншого дня забрали мою посестру. Я думала, що вже ніколи її не побачу. Потім я почула крик і зрозуміла, що це вона плаче. Не просто плаче, а кричить. Це був нелюдський крик. Я вам не можу передати, як це страшно. Досі чую цей крик у себе в голові. Коли посестру повернули в камеру, вона розповіла, що її відвели у кімнату з пічкою. У ту саму, де людину можна запхнути цілою і спалити. Пічка була включена і горіла. Спочатку цей лейтенант вдарив її разів 40, а потім разом з кадирівцем почали її пхати у цю пічку. Один взяв за одну ногу, а інший за іншу. І вони почали її пхати у цю пічку. Тоді я згадала крик, який чула. Я спитала: «Як вони тебе так повністю запхнули?» Вона відповіла, що навіть не пам’ятає цього моменту, бо її свідомість вимкнулась. Тільки відчула, як вогонь торкається обличчя. Вони не запхнули її повністю, а хотіли вивести з рівноваги.»
Медична допомога
Медична допомога надавалася в мінімальному обсязі. Один із колишніх військовополонених згадує, як після особливо сильного побиття, після якого полонені вже не могли стояти, викликали медика. Однак уся “допомога” обмежилася нашатирним спиртом, щоб повернути їх у свідомість.
Зазвичай, коли ув’язнені зверталися по медичну допомогу, наглядачі просто били їх, а допомога не надавалася. Один із колишніх полонених згадує, що в колонії ніколи не було лікаря — тільки парамедик, який уточнював симптоми, але ніколи не давав нікому ліків. Якщо стан людини був серйозним, з місцевої лікарні викликали бригаду швидкої допомоги, однак часто вона приїжджала із суттєвою затримкою — нерідко вже наступного дня. Згідно зі свідченнями, через таку затримку помер один із полонених.
Харчування та санітарні умови
Зі слів колишніх полонених, типова порція в Таганрозькому слідчому ізоляторі складалася з близько чотирьох з половиною ложок. Наприклад, порція макаронів містила лише 15 макаронин. Іноді полоненим давали рибу, але вона була змішана з кістками й нутрощами. Деякі полонені не їли впродовж дня, зберігаючи свої пайки до вечері, щоб відчути ситість і могти заснути. Порції були настільки малими, що отримати 300–400 калорій на день вважалось великим щастям.
На одному з етапів військовополонених морили голодом. Зі свідчень одного з очевидців, їх годували раз на день капустяним бульйоном, додаючи до нього чверть шматочка хліба. Також ув’язнених годували квашеною капустою з водою та манною кашею з сирим оселедцем чи жиром. Їжі настільки не вистачало, що полонені не мали іншого виходу, як їсти шкаралупу, луску й хвости.
Психологічний тиск
“На третій тиждень мого перебування там вони встановили радіо. Ми зраділи, що будемо хоч якісь новини слухати, хоч щось знати. Але ж ні, ми слухали ці низькопробні пісні про Донбас. Ось це і називається психологічне катування. У мене вже і так дах їхав, а тут вони ще вмикають радіо на повну гучність. Часом вони вмикали музику на весь день” – розповідає колишній полонений.
Із часом ув’язнені почали звикати до жорстких умов, але призвичаїтися до відчуття невідомості було неможливо. Відомо про багато випадків, коли полоненим зав’язували очі й забороняли виглядати у вікна.
“Коли тебе виводять у коридор, ти не знаєш, що буде далі. Не знаєш, чи тебе сильно лупцюватимуть чи ні. Нас по камерах водили, ми постійно чули крики – десь когось завжди били. Бувало, що постійні крики чутно по 15-20 хвилин. Потім людина стояти не могла, її закидали в камеру майже без свідомості. Це було психологічно важко” – розповідає колишній військовополонений.
Свідчення
“Мила нема, туалетного паперу нема. Спочатку у нас була одна чашка на двох — з неї і пʼєш, і підмиваєшся” – колишній військовополонений.
“Коли ти приїжджаєш в Таганрог, тебе б’ють струмом, відбивають як котлету і стають на тебе ногами. Чи ти будеш кричати “я все попідписую”, чи не будеш, вони просто б’ють, не питаючи. Ти присідаєш 200–500 разів. Ти вже не можеш присідати через запалення у мʼязах, але робиш це” – колишній військовополонений.
“Зі мною у камері сидів чоловік, його щодня водили на допити, це були абхази, його били. Вони сказали, що битимуть доти, поки він не підпише. Топили його у воді, кидали ганчірку на обличчя і заливали водою. Так щодня робили, в результаті він підписав зізнання. Потім йому слідчий сказав, що він це придумав, але так треба” – колишній військовополонений.
Новини
більше
«Ми всі суттєво недопрацьовуємо»: Денис Прокопенко про 75-й обмін полоненими
5 червня 2026 року відбувся 75-й обмін полоненими. В межах обміну в Україну повернулося 185 військовополонених та один цивільний, якого росіяни утримували у неволі ще з 2022 року. Про це повідомили у Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими, висловивши вдячність США та ОАЕ за сприяння в організації обміну.
«Почесний полон» Азову: Civic Evidence опублікували доповідь про долю азовців у російському полоні
Незалежна ініціатива Civic Evidence оприлюднила ґрунтовну доповідь «“Почесний полон” Азову – система пропаганди, насильства й судового переслідування військовослужбовців Національної гвардії України в РФ». Доповідь розповідає про долю азовців у російському полоні, а також про те, як пропагандистські наративи, насильство та російська судова система формують негативний образ азовців і виправдовують жорстоке поводження з полоненими.
«Зроблено в Росії. Доставлено в полон»: у Києві відбулася презентація проєкту про злочини РФ проти полонених
22 травня у столиці відбулася презентація проєкту «Made in Russia. Delivered to Captivity». Захід приурочений до 4-х роковин виходу Маріупольського гарнізону з «Азовсталі» після 86 днів героїчної оборони міста. Тоді оборонці Маріуполя під наданими гарантіями виконали наказ вищого командування – зберегти життя. Однак РФ порушила гарантії – велика частина захисників «Азовсталі» вже пʼятий рік потерпає від щоденних злочинів у російському полоні.
Запитання і відповіді
Ваші дії важливі.
Маєте запитання чи бажаєте поділитися чимось важливим?
Ми чекаємо на ваші повідомлення, коментарі чи слова підтримки.
Кожен голос має значення.