СІЗО No. 5, Донецьк

Повернуті з полону бійці “Азову” згадують, що умови в Донецькому слідчому ізоляторі нагадували XVII-XVIII століття. Камери були переповнені, у них і близько не вистачало місця для всіх ув’язнених. У камері, призначеній для 10 людей, могли розміщувати 25 військовополонених. Ув’язнених ніколи не випускали на прогулянки – покидати камеру можна було лише для проходження так званих “слідчих чи судових дій”.

Під час утримання в Донецькому слідчому ізоляторі до полонених бійців “Азову” застосовували жорстоке фізичне насильство. Зі слів військовослужбовця Збройних сил України, який раніше був ув’язнений у сусідній камері з полоненими азовцями, бійців “Азову” регулярно били до напівсмерті, катували електричним струмом, били по геніталіях і підвішували за руки й ноги. За його свідченнями, дехто з ув’язнених зазнавав настільки сильного побиття, що тканини відшаровувалися від кісток, викликаючи некроз. Полонені мали видимі синці на спині, ногах і сідницях, які від ушкоджень часто чорніли.

Інший військовослужбовець – боєць “Азову”, який згодом був звільнений в ході обміну полоненими – зазначає, що під час допитів, ще до будь-яких запитань, йому приписували попередньо складені свідчення. Він також згадує, як допитувачі встромляли йому голку прямо в бойове поранення, отримане під час оборони Азовсталі, намагаючись змусити його записати відеозвернення із наклепами на командування “Азову”.

Під час “суду” один із військовополонених, що служив в “Азові” кухарем, зазначив, що в Донецькому слідчому ізоляторі йому не надали необхідних медикаментів.

Інший ув’язнений згадує, що в Донецькому СІЗО до січня 2023 року майже не забезпечувалася медична допомога – її або не надавали взагалі, або переводили військовополонених у тяжкому стані до іншого місця через абсолютну неможливість надати допомогу на місці. Із січня 2023 року пораненим полоненим почали забезпечувати базову обробку ран і перев’язки, рідше – антибіотики та інші ліки.

На початку раціон ув’язнених у слідчому ізоляторі характеризувався відносною різноманітністю. Очевидці зазначали, що спершу якість їжі була задовільною: зокрема, полоненим подавали кисіль та молочні макарони зі справжнім молоком. Також найчастіше подавали пшеничну кашу, яку описують як “найтиповішу” для закладів позбавлення волі в росії.

З часом якість і поживність харчування значно знизилися. Тим не менш, іноді полоненим давали велику миску ягідного компоту. Його розділяли між декількома прийомами їжі впродовж дня. Увечері полонені доїдали решту компоту з ягодами, називаючи його “фруктовим салатом”, який дозволяв хоча б частково отримувати вітаміни в умовах відсутності належного харчування.

Один із колишніх полонених, що був згодом обміняний, згадує, що завів звичку загортати крихти хліба у тканину, щоб не губити їх й могти з’їсти пізніше впродовж дня, щоб хоч якось насититися.

Водночас санітарні умови були катастрофічно незадовільними. Приймати душ було неможливо, хоча в інших закладах була заведена практика окремого “санітарного дня”. Як наслідок, полоненим доводилося обмиватися холодною водою з-під крана, яку подавали раз на три дні, щоб бодай якось підтримувати чистоту. Ув’язненим не надавали рушників, тож замість них використовували одяг.

Серед іншого, полонених по сім днів утримували в цілковитій темряві у окремо відведеній камері в підвалі, яку військові називали “звіринцем”. Людину ізолювали в оглядовій ямі, позбавляючи будь-якого контакту зі світом та інших життєво важливих умов, завдаючи суттєвої психологічної шкоди.

Упродовж тривалого часу полонених зовсім не годували. Тривале голодування на тлі ізольованості й постійного страху тортур призводило до значного погіршення фізичного й морального стану. 

Окрім того, полонених часто забирали на інсценовані страти. Такі дії супроводжувалися психологічним тиском, створюючи відчуття невизначеності щодо власного життя й постійного очікування смерті. Також були задокументовані випадки “закопування живцем”. Один із військовослужбовців згадував, як його поклали в труну в наручниках і готували до поховання.

Такі дії російської сторони є формою психологічного терору, що грубо порушує норми міжнародного гуманітарного права та Женевську конвенцію про поводження з військовополоненими.

“Тероризм, фізичне насильство, мало їжі, брак води, різних речей… Через те, що у нас не було одягу, ми дуже важко пережили зиму. Постійно сиділи в підвалі. З камери можна було виходити лише для так званих слідчих або судових дій. Жодних прогулянок. Перед днем ​​обміну, 6 травня, востаннє я бачив сонце і небо 18 листопада” – Святослав Сірий.