СІЗО No. 2, Брянська область

Брянський слідчий ізолятор розташований у місті Новозибков, лише за 65 км від українського кордону. Станом на 2023 рік у ньому утримували приблизно 650 українських полонених. Більшість із них були захоплені в полон на Київщині у лютому — березні 2022 року. Надзвичайно поширеними явищами в установі є голод, тортури й знущання.

Усі військовополонені, з якими спілкувалася Медійна ініціатива за права людини (МІПЛ), зазначали, що у Брянському слідчому ізоляторі спецназівці регулярно застосовують фізичне насильство до ув’язнених. Побиття відбуваються систематично, як під час регулярних перевірок, так і спонтанно.

На верхніх поверхах ізолятора, зокрема на третьому поверсі, під час перевірок ув’язнених змушують ставати у принизливі пози — згинатися якомога нижче. Людей високого зросту, що фізично не можуть виконати такі вимоги, особливо жорстоко б’ють ногами в берцях. Із часом, для полонених такі дії стають звичною практикою, до якої вони змушені адаптуватися — фізичний тиск припиняє викликати страх, а радше сприймається як частина повсякденного життя.

Особисті речі й матраци перевіряють раз на тиждень. Полонених змушують бігти по коридору з речами, входити до спеціальної кімнати, роздягатися, розгортати матрац і кричати: “Слава росії!” Під час таких перевірок спецназівці можуть бити ув’язнених, наприклад, завдавати ударів подушкою, або ж бити шокером останню людину на перевірці.

Деякі хвилі масового побиття збігаються в часі з повідомленнями про втрати російської армії на фронті.

Таким чином полонені можуть опосередковано дізнаватися про успішні удари Збройних сил України. У таких випадках працівники СІЗО забігають до камер та починають бити полонених, супроводжуючи побиття образами й звинуваченнями.

Медична допомога у закладах позбавлення волі в російській федерації, зокрема у Брянському слідчому ізоляторі, обмежена і є скоріше формальністю. Медики видають ліки, не пояснюючи ані назви, ані призначення. Полоненим із хронічними захворюваннями, такими як діабет, лікар проводить інсулінові ін’єкції тричі на день.

Полонені, яким під час побиття були завдані травми, не отримують належної медичної допомоги. Відомо про випадки, коли в ув’язнених розвивалося запалення, однак все лікування обмежувалося введенням знеболювальних невідомого походження, які лише на деякий час полегшували біль.

Під час вранішніх перевірок у СІЗО присутній лікар. Після побиття спецназівцями, полоненим іноді дають пігулки, не проводячи належного обстеження. Відомо про випадок, коли в одного з ув’язнених внаслідок побиття набрякла нога та, ймовірно, виникло запалення; окрім того, в нього почали проявлятися ознаки психічного розладу. Йому тривалий час давали якісь ліки, а тоді забрали з камери. Його подальша невідома. Співкамерники не володіють інформацією стосовно того, чи вижив він.

У деяких випадках, коли у поранених починають гноїтися рани, їх водять у медпункт на перев’язки, однак повноцінне лікування не забезпечується.

Полонених у слідчих ізоляторах, зокрема у Брянську, годують тричі на день, однак кількість і калорійність їжі є надзвичайно низькими. На сніданок ув’язненим подають молочну кашу (манку, вівсянку, або іншу). На обід — першу страву (капустяний суп або рожеву похльобку, яку називають “борщем”) та другу страву — картопляне рагу. На вечерю зазвичай дають макарони. Раз на тиждень до меню додають рибу — смажений чи парений оселедець.

Зі слів одного з полонених, відчуття голоду не зникає ніколи: ув’язнені засинають і прокидаються голодними. Унаслідок систематичного недоїдання полонені суттєво втрачають вагу. Зокрема, один із полонених згадує, що схуднув на 18 кілограмів за два місяці в ув’язненні.

У Брянському слідчому ізоляторі військовополонених піддають системному психологічному тиску та примусовій пропаганді. Щоранку полонених змушують співати гімн російської федерації та вигукувати: “Слава росії!” Їх також принижують, називаючи “фашистами” й “нацистами” та забороняючи говорити українською мовою. Зокрема персонал ізолятора регулярно вимагає, щоб полонені спілкувалися виключно російською, і навіть втручається у повсякденні розмови ув’язнених через вікна у дверях камер.

Окрім того, застосовується інформаційний тиск: із камери в камеру носять телевізор, по якому передають російські канали. Після перегляду телебачення, в’язнів змушують переказувати зміст побачених новин. Із часом частота таких переглядів знизилася. Зі слів колишнього полоненого, якого звільнили у січні 2023 року, ув’язнених змушували дивитися телевізор раз чи двічі на місяць. Прямої трансляції програм не було: у телевізор була вставлена флешка із записами пропагандистських матеріалів.

Персонал СІЗО також поширює серед полонених дезінформацію, намагаючись переконати їх, що України більше не існує, а Збройні сили України переможені. Полоненим пропонують підписати заяву про відмову від участі в обмінах, натомість обіцяючи роботу, громадянство й так зване “безпечне життя” в росії. Декого з тих, хто погоджується, переводять до інших виправних установ.

“Уже під час прийомки мені поламали всі ребра, одне й досі стирчить. Нас усіх дуже сильно били, ноги сині були, по ребрах сильно били, а по голові не били, хоча пізніше в самому СІЗО били і по голові. Місяць гоїлося все, не міг лягти і встати з ліжка” – Владислав.

 “Ми як засинали голодні, так і прокидалися голодні. Я повернувся з полону мінус 18 кг. Це за два місяці” – Олександр.