СІЗО No. 1, Курськ

Від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, Курський слідчий ізолятор No. 1 був одним із основних місць утримання українських військовополонених та цивільних — як чоловіків, так і жінок. Ув’язнених переправляли сюди з різних місць: декого — лише на один день, інших — на декілька місяців.

На території слідчого ізолятора розташований комплекс із однієї старої та трьох новіших будівель, розрахованих на утримання понад 900 ув’язнених. Згідно зі свідченнями, у камерах СІЗО часто утримували від 12 до 22 полонених. Один із них згадує, як у камері на шість осіб 2,5 метри завширшки й 6 метрів завдовжки перебувало 12 чоловіків.

Інша ув’язнена розповідає, що її утримували у камері для шістьох разом з іще 11 жінками. Водночас, попри переповненість камер, вона зазначала, що, у порівнянні з попередніми місцями утримання, умови в Курському СІЗО були дещо кращими: туалет був відокремлений від основного приміщення, а вікна, хоч і затягнуті поліетиленовою плівкою, через що з них нічого не було видно, було дозволено самостійно відкривати.

Полонені описують процедуру “прийомки” як найжахливішу частину перебування в будь-якій російській в’язниці. Після прибуття до Курського СІЗО, ув’язнених жорстоко били. Один із них згадує, що його привезли в ізолятор об 11 ранку, а вже о 15 швидка допомога забрала його до реанімаційного відділення після нелюдських побоїв, включно із зумисним ударом у нещодавно прооперовану руку, що спричинив повторний перелом кістки.

Побиття під час приймання до ізолятора мали систематичний характер. Полонених били кийками й електрошокерами та принижували. Наглядачі починали ще більше знущатися з ув’язнених після кожної невдачі російської армії на полі бою, виплескуючи на них свою лють. Також тортури часто застосовували під час допитів.

У Курському СІЗО медичну допомогу надавали в мінімальному обсязі й часто із затримками. Тяжкопораненим полоненим доводилось довго чекати на медиків. Один український військовий згадував, що коли він потрапив до ізолятора наприкінці квітня 2022 року, йому вперше зробили перев’язку лише на п’ятий день.

Надалі допомогу надавали в дуже поверхневому обсязі: пов’язки змінювали, не очищуючи й не дезінфікуючи ран. Також не проводилися повторні медичні огляди — натомість перев’язками займалися наглядачі. Це часто призводило до інфекцій.

Іншого полоненого, який переніс операцію через тяжке поранення лівою руки, побили під час “прийомки”, зокрема цілеспрямовано завдали удару у проопероване місце. Через удар рука знову зламалася.

Зрештою ув’язнених із тяжчими станами переводили до місцевої лікарні, однак це відбувалося зі значними затримками.

«На кожному обході можна було записатись до лікаря. Там казали: “Питання до медика є?”. Під час обходу ми стояли витягнувшись у так званій оглядовій позі. Молода медична працівниця, років 22–23, проходила мимо і казала, що проколе нам ступні, або: “Я б їх власноруч убила. Порізала б. Я їх ненавиджу”. Медперсонал часто змінювався, але жоден медик не виявив бодай натяку на людяність. Лише чиста ненависть,» — розповів екс-полонений для аналітичної записки ЦГС «Анатомія тортур».

«Скільки я не записувався на прийом — все марно, абсолютно марно. Руки продовжували гноїтися, ставало гірше з кожним днем. Ситуація була критичною. Вся моя постільна білизна була у гної».

Колишні ув’язнені зазначають, що наглядачі часто забирали собі їжу, яка призначалася полоненим. Часто їм подавали рідку кашу, капустяний суп або ж розведене водою картопляне пюре. Інколи полоненим видавали по пів хлібини на людину, яка слугувала основним джерелом калорій.

Ув’язненим дозволяли приймати душ лише тричі на місяць, при цьому на кожну людину виділяли лише по п’ять хвилин. Їм не надавали жодних гігієнічних засобів — навіть жінкам. Мила й туалетного паперу фактично не було. Будь-які прохання часто закінчувалися побиттям.

День у СІЗО починався о 6 годині ранку з російського гімну, який змушували співати полонених. Їм також роздавали роздруковані тексти пропагандистських пісень та вірші про росію, щоб вони вчили їх напам’ять.

Наглядачі змушували полонених заучувати й переповідати факти про російські символи й історію. Також їм зачитували вголос книжки на проросійські теми. Окрім того, удень полоненим не дозволяли сидіти на ліжках — лише на лавах або на підлозі. 

У камерах проводилися регулярні вечірні перевірки. Раз на тиждень відбувалася більш ретельна перевірка, під час якої камери детально обшукували, а на ув’язнених могло чекати побиття. Прогулянки надворі проводили рідко; часто вони також закінчувалися побоями.

 “Найгірше в кожному СІЗО – це “прийомка”. Мене привезли у Курське СІЗО No. 1 об 11 ранку, а вже о 15 годині мене звідти забрала реанімація” – військовополонений.

“Наша камера була завширшки 2,5 метри і завдовжки 6 метрів. Нас там було 12 осіб, хоча камера розрахована на шість людей. Вони ліжка доварювали, щоб усім було де спати. В камері було дуже сиро, умови були поганими” – військовополонені.

“Вони всю нашу їжу самі з’їдали. Ми чули, як охоронці сиділи біля нашої камери і плямкали, їли навіть перловку. А тоді рештки розбавляли холодною водою. Тобто могло вийти, що у мене в тарілці 2-3 ложки каші, а решта – вода. Бувало, що на перше вони давали юшку з капусти, на друге – цю саму капусту, якщо пощастить, то в кількості чотирьох ложок. На вечерю давали картоплю і рибу, але картоплею це назвати складно, оскільки це вода, якщо пощастить, то могло трапитися кілька цілих кубиків. Якось риба скінчилася, то нам почали давати рибні консерви. Щось схоже на звичайні сардини в олії, але коли видають по пів банки на вісьмох людей, то цим особливо не наїсися” – військовополонений.