Волноваська виправна колонія No. 120, Оленівка

Волноваська виправна колонія No. 120, розташована неподалік від селища Оленівка на окупованій росією території Донецької області. Колишній радянський виправний заклад. До початку російської повномасштабної війни проти України у 2022 році була закрита та не використовувалась. Після початку вторгнення російські війська розконсервували колонію, перетворивши її на імпровізоване місце утримання українських військовополонених та цивільних.

Із березня 2022 року Оленівська колонія стала одним із основних місць ув’язнення українських військовослужбовців, яких узяли в полон у Маріуполі, зокрема бійців бригади “Азов”, 36-ї бригади морської піхоти, а також прикордонників та поліцейських. Також у нелюдських умовах колонії утримували українських цивільних, зокрема волонтерів та евакуйованих осіб, незважаючи на їхній захищений статус відповідно до міжнародного права.

Наближеність колонії до лінії фронту (близько 14 км станом на липень 2022) створювала постійний ризик для ув’язнених, прямо порушуючи міжнародне гуманітарне право, відповідно до якого військовополонених мають утримувати у безпечних місцях, віддалених від зони активних бойових дій.

Масове вбивство полонених в Оленівці в ніч на 29 липня 2022 стало одним із найтяжчих воєнних злочинів щодо військовополонених, внаслідок якого було вбито щонайменше 53 й поранено близько 139 українських полонених — бійців бригади “Азов”, які вийшли в полон із заводу “Азовсталь”.

За два дні до інциденту, 193 військовослужбовців “Азову” перевели до промислового бараку. Увечері 28 липня полонених замкнули всередині, а вже через декілька годин у бараку пролунали вибухи. Наглядачі та керівництво колонії відмовлялися надавати допомогу постраждалим внаслідок вибухів. Зі слів очевидців, натомість вони стояли й “пили каву” на місці теракту або стріляли в повітря, не даючи тим, хто вижив, наблизитися до воріт. Безпосередньо після вибуху, персонал колонії вільно пересувався її територією, не боячись обстрілів, попри подальші заяви росії про те, що причиною вибуху став український обстріл. Незважаючи на прибуття бригад швидкої допомоги, працівники колонії цілеспрямовано відмовляли пораненим військовополоненим у наданні медичної допомоги.

За даними Управління Верховного комісара ООН з прав людини, полонених, які пережили масове вбивство, у тому числі багатьох тяжкопоранених, змусили прибирати місце події, виносити загиблих і уламки та розбирати частини тіл у зруйнованому бараку.

Міжнародний комітет Червоного Хреста (МКЧХ) не зміг отримати доступ до Оленівської колонії після масового вбивства. ООН також слабко відреагувала на воєнний злочин в Оленівці. Попри те, що в серпні 2022 року Генеральний секретар ООН Антоніу Гуттереш створив відповідну місію зі встановлення фактів, вона так і не відвідала Україну й була розформована у січні 2023 року. Український Омбудсман Дмитро Лубінець критикував склад місії, до якої, зокрема, входили упереджені особи — наприклад, бразильський генерал Карлос дос Сантос Крус, у минулому — військовий аташе в Москві та міністр-секретар в уряді бразильського президента Жаїра Болсонару. За кілька днів до початку повномасштабної війни, 16 лютого 2022 року, Болсонару мав зустріч із російським президентом Владіміром Путіним у Москві, під час якої він засвідчив свою “солідарність” із росією.

Також до складу місії входила Інгібйорг Гісладоттір, яку неодноразово критикували за ігнорування порушення росіянами прав людини за час її роботи в ОБСЄ. Рішення розформувати місію, не досягнувши жодних результатів, підтвердило нездатність ООН до ефективних дій у відповідь на російську агресію.

У грудні 2024 року низка правозахисних організацій надіслала повідомлення до Міжнародного кримінального суду, закликаючи провести розслідування масового вбивства та катувань українських військовополонених в Оленівці.

Згідно з численними свідченнями колишніх ув’язнених та звітами міжнародних організацій, систематичні тортури, фізичні знущання та нелюдське ставлення були поширеними явищами у Виправній колонії No. 120 в Оленівці. Такі практики були звичною складовою роботи колонії під російським контролем.

Під час транспортування чи переміщення ув’язненим часто замотували очі скотчем, зв’язували руки та надягали мішки на голову. За будь-яку поведінку, що могла сприйнятися як непокора — у тому числі за “неправильне” сидіння чи опускання рук, полонених били гумовими кийками. Окрім того, ув’язнених, зокрема цивільних та колишніх військових, катували електричним струмом. До їхніх пальців ніг чи інших частин тіла прикріплювали електроди; також їх могли вкладати на металеві столи, обприскувати водою та вмикати струм.

Однією з найбільш кричущих описаних подій було перебування ув’язнених у так званому “дисциплінарному ізоляторі” (ДІЗО). У ньому чоловіків та жінок утримували в переповнених камерах, де панувала антисанітарія, без доступу до справних туалетів, через що вони часто були вимушені випорожнюватися уві сні.

Сама по собі переповненість колонії перетворилася на метод тортур. Відповідно до свідчень, у камерах, призначених для 4 ув’язнених, утримували до 20 осіб, а в приміщеннях, призначених для 8 в’язнів, розміщували 55 військовополонених. Полоненим доводилося спати по черзі на бетонній підлозі без матраців та свіжого повітря. Щоночі з сусідніх камер, де били військовополонених, долинали їхні крики.

Медичної допомоги в Оленівській виправній колонії No. 120 не існувало. Полоненим зумисно відмовляли в доступі до неї. У численних свідченнях колишні ув’язнені згадують про недбалість медичних працівників, відсутність доступу до найосновніших медичних послуг, а також жорстоке нехтування стражданнями.

Після прибуття пораненим захисникам “Азовсталі” надали лише мінімальні знеболювальні препарати. Багатьом із них не забезпечили лікування тяжких поранень, включно з осколковими пораненнями, переломами кінцівок та внутрішніми кровотечами. У колонії не було ліків, лікарів, і навіть кип’яченої води для поранених.

Після воєнного злочину в Оленівці в липні 2022, десяткам поранених військовополонених довелося кілька годин очікувати на евакуацію — яку проводили не автомобілями швидкої допомоги, а “Камазами”. Постраждалих із кульовими пораненнями, опіками та внутрішніми травмами кидали у металеві кузови вантажівок, через що ті були змушені їхати зібгавшись або спираючись на руки, намагаючись уникнути пронизуючого болю від сидіння на жорсткій поверхні. Дехто з поранених не дожив до операційного столу. Часто єдиною причиною, через яку пораненим надавали медичну допомогу, порушуючи звичну тенденцію нехтування, було те, що вибух надав справі публічності.

Управління Верховного комісара ООН з прав людини зазначало, що після теракту пораненим військовополоненим не надали професійної медичної допомоги в колонії. Натомість їм голіруч надавали першу допомогу інші ув’язнені, використовуючи ганчірки. Дехто з поранених помер від крововтрати, не дочекавшись на допомогу.

Голод, спрага, контакт із людськими відходами та неможливість підтримувати гігієну були поширеними інструментами знущань. Базові потреби, необхідні для виживання людини, використовували як засоби примусу й підкорення. Їжі було надзвичайно мало, її приносили у брудному посуді. Чиста питна вода була розкішшю. Ув’язненим давали не більше 150–200 мл питної води на день, і навіть це не було гарантовано. Технічна вода, яку використовували для миття й у санітарних цілях, також нормувалася. Часто її не було по декілька днів поспіль. Наглядачі відверто говорили полоненим: “Дякуйте, що ми вас узагалі годуємо”.

Туалети у дисциплінарному ізоляторі не працювали. Відходи накопичувалися у забитих зливних ямах, поширюючи сморід та хвороби. У перші тижні користуватися туалетом було заборонено — це був іще один метод зумисного приниження й катування. Полоненим доводилося випорожнятися у відра або ж і взагалі не справляти фізіологічних потреб.

Ув’язненим жінкам місяцями не надавали найбазовіших засобів гігієни, у тому числі прокладок. Не маючи гігієнічних засобів, жінкам доводилося ходити в замащеному кров’ю одязі й спати на закривавленій бетонній підлозі. Серед полонених були різні жінки — вагітні, матері малолітніх дітей, діловоди Національної гвардії й навіть абсолютно цивільні жінки.

Полон в Оленівській виправній колонії No. 120 спирався на систему тотального контролю, страху та психологічного виснаження. В’язнів піддавали умовам, що мали на меті не лише зламати їх фізично, а й знищити їхню волю й ідентичність.

Їх позбавляли будь-якого зв’язку із зовнішнім світом, утримуючи в повній інформаційній ізоляції. Натомість вони чули лише російську пропаганду та дезінформацію. Полоненим розповідали, що Харків окуповано, а російські війська вже підходять до Києва.

Одними з основних методів тиску були сенсорна депривація та постійна невизначеність. Полоненим регулярно зав’язували очі, замотували скотчем очі та руки, або ж змушували годинами тримати голову опущеною під час переміщень і допитів. У деяких камерах світло залишали увімкненим цілодобово; в інших панувала цілковита темрява. У колонії постійно лунали  голосні звуки, обстріли, крики та плач катованих ув’язнених.

Полоненим розповідали, що їх утримуватимуть у колонії “10 років або й більше”, або ж, як часто говорив начальник колонії Сєрґєй Євсюков, погрожували сказати їхнім сім’ям, що вони “полетіли в космос”.

Слідчі й наглядачі часто грали з полоненими в психологічні ігри, погрожуючи колективними покараннями або обіцяючи обміни, яких так і не відбувалося. Іноді наглядачі змушували ув’язнених топтатися по українському прапору, караючи тих, хто відмовлявся це робити.

“Біля бараків зупинилася вантажна машина, звідти випускали по дві-три людини. Там стояли близько десяти військових у балаклавах з собаками, з дубинками, почали бити хлопців. За цим ми спостерігали з вікон автобусів. Потім їм наказали бігти. Коли вони бігли, то на них спускали собак, які їх кусали за ноги. Хлопці знову падали – їх добивали дубинками. І так було з кожним” – Анастасія Рустамова, 36 окрема бригада морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського, про “прийомку” у Оленівській колонії.

“Його позивний “Каспер”. Тихий, спокійний хлопець. Він був “трьохсотим”, пережив у Маріуполі два авіаудари, отримав опіки обличчя. Його забили до смерті під час “прийомки”… Він був переді мною. Якщо б не його смерть, то нас, тих, хто позаду, так само сильно били б… Стояв хлопець з милицею. У нього забрали милицю і били нею. Я бачив, як він лежав, а наглядачі стояли над ним і дивилися, що далі буде.” – військовий медик про “прийомку” у Оленівській колонії.

“Напіврозвалене приміщення, де лайно тече по стінах, каналізація постійно забита і суцільний холод. Холод був постійно, протягом всього часу. В основі своїй це бетонна підлога: ніяких лавок, ліжок або ще чогось, де можна було б нормально лягти… Туалет прямо в камері, він вічно забитий та непрацюючий, на стінах пліснява та грибок, бетон та холод… Весь час було чути, як б’ють полонених. Одночасно грала музика, щоб замаскувати крики людей від болю” – волонтер з Маріуполя Костянтин Величко про умови утримання в Оленівці.

“Азовця побили по приїзді. Так жорстоко, що він не міг піднятися з колін. Тоді один з наглядачів крикнув: “Дивіться, нове м’ясо привезли!” Змусили його голими руками чистити туалет” – військовополонений про умови утримання в Оленівці.

“Хлопці розповідали нам, що до них застосовували фізичний вплив. Росіяни чіпляли електроди до пальців ніг або клали ув’язнених на металевий стіл, обприскували водою та подавали напругу” – волонтер з Маріуполя Костянтин Величко про умови утримання в Оленівці.

“Каналізація була влаштована таким чином, що все накопичувалося у зливній ямі і це все завжди було забите. Перші кілька тижнів було особливо жахливо, тому що забороняли користуватися туалетом і це було особливим видом тортур. Нас оточував бруд, занепад і пронизуючий холод”– волонтерка з Маріуполя Ганна Ворошева про умови утримання в Оленівці.

“Особливим дефіцитом була питна вода. Ми могли розраховувати на воду в об’ємі 150-200 мл на людину в день. Інколи й цього нам не діставалося” – волонтерка з Маріуполя Ганна Ворошева про умови утримання в Оленівці.

“Представники адміністрації спокійно дивилися, як всю ніч люди помирають. Їй тільки попкорну не вистачало. Вони спостерігали через паркан, як я проводжу серцево-легеневу реанімацію. Не організували евакуацію. За цей проміжок часу, ще п’ять людей померло, яким ми не могли допомогти… Усіх вивозили звичайним вантажним транспортом.” – військовий медик про вибух у бараці.

“Крім уламкових поранень, у тілах були рештки мінвати, ще місяць потому ті голки витягували. Вона горіла. Уявляєте, як мінвата горить? Усе чухається і пече. А ще ми були босі, ноги посікло повністю, бо йшли по розбитому склу та інших уламках. У нас дуже багато було обгорівших хлопців” – військовослужбовець “Азову” із позивним “Лемко” про вибух у бараці.

“Знаю, що швидкі допомоги стояли за воротами. Їх було чутно. Вони приїхали за 30 хвилин після вибуху. Ми навіть передали їм пораненого “Карася”. Передали в спальнику, протягнули під парканом, а за якийсь час вони його повернули. Він був ще живий. Сказали, що без шансів. “Когось ще подавати?” — запитали. Нам сказали: “Ні”. Потім ми просили голку, аби зробити декомпресію для тих, у кого було поранення грудної клітки. Нам не дали.” – військовослужбовці “Азову” про вибух у бараці.

“До того, що ми там побачили, неможливо бути готовим. Уся алея була залита кров’ю. Люди просто повзли, я такого ніколи в житті не міг уявити. У декого була травматична ампутація кінцівок, глибокі рани черевної порожнини, пошкодження голови, численні уламкові поранення” – військовий медик про вибух у бараці.